бібліотека
Я
правда і життя ніхто не приходить до отця як тільки через мене
(Йо. 14,6)
Документи Церкви Таїнства Книжки Молитовник Історія Статті Словничок Психологія Різне Лінки
СВЯТІ ТАЇНСТВА
Святими Таїнствами, або сакраментами називаються урочисті релігійні обряди, що складаються з видимого елементу (матерії) і обрядових слів та дій (форма), через які, немов через канали, спливає на людину невидима Божа ласка, тобто внутрішній надприродний дар для спасіння душі.
Ісус Христос установив сім Святих Таїнств, а саме:
1. Хрещення — засіб очищення і спасіння
2. Хрещення — перша перемога у важкій боротьбі
4. Хрещення — вступ до родини "дітей Божих"
5. Хрещення — вступ до Церкви, до громади Народу Божого на землі.
Практичні зауваження стосовно Таїнства Хрещення.
Під хрещенням здавна розуміли священнодію, яка полягала в зануренні людини у воду.
У воду взагалі входимо для того, щоб обмитися, очиститися, або для того, аби переплисти з одного берега на другий.
У християнській релігії обмивання хрестильною водою, освяченою призиванням Триєдиного Бога — "в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа" — є символічною дією, що достеменно очищує й звільняє людину від зла та гріха, підносить до нового життєвого стану, перетворює її в дитину Божу і члена Церкви, народу Божого на землі.
Віра у Христа залишається неповною, якщо вона не приводить до цього водного хрещення, яке сам Христос заповів, сказавши апостолам: "Ідіть і навчайте всі народи, христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа".
1. Хрещення — засіб очищення і спасіння
Гріх і зло тягарем нависли над родом людським. Ми це знаємо з поганих і самолюбних нахилів, що закоренились у людських серцях. Зло, як проказа, калічить нас, розкладає й убиває..
Хрещення — засіб, вказаний Христом для нашого зцілення й рятунку від цієї смертельної гангрени, в якій ми вже народжуємось, від важкої духовної спадковості, отриманої нами від нашого прабатька Адама. Таке і значення деяких молитов, що читаються під час хрещення — про звільнення від сліпоти серця, про очищення від трути пристрастей. Таким чином, хрещення — насамперед зцілення.
Саме це мають на увазі, коли говорять, що хрещення зніймає з нас первородний гріх: ми були мертвими внаслідок гріхів наших, Бог спас нас, і сила спасіння Його діє в нас через хрещення.
2. Хрещення — перша перемога у важкій боротьбі
Ми перебуваємо серед усяких матеріальних незгод, турбот, праці, хвороб, війн... Але існує ще інша боротьба, далеко більш гігантська, що ведеться в усьому світі і на такому полі бою, яким є кожна душа людини. Хоч цієї боротьби ми часто не помічаємо, проте вона не перестає бути реальною. Боротьба між добром і злом почалась одночасно з появою свобідних істот. З'явились добрі ангели і злі, і, за законом солідарності всіх істот у світобудові, вони тягнуть за собою людей у цю чи іншу сторону. З вини наших прабатьків зло, уособлене сатаною, який очолив збунтованих ангелів, вдерлося в наші серця. Відомо, якою може стати людина, залишена тільки самим своїм нахилам: самолюбною, підступною, брехливою, злобною, жорстокою.
Хрещення — це свого роду десант добра, що висаджується у фортеці людської душі, на якій сатана підняв свій бунтівницький прапор. Цей бойовий характер ясно виражений у самому обряді хрещення. Священик, що здійснює Таїнство, прямо і владно наказує демонові, "духові нечистоти", вийти й уступити місце Святому Духові. Таким чином проганяється ворог з зайнятої ним "території". Освячена хрестом Христовим вода означає повне зайняття всієї "фортеці": над людською душею майорить віднині Христовий прапор. Людина стала християнином.
Але треба зауважити: вигнання ворога з душі людини само по собі не ліквідує злих нахилів старої людської природи. Диявол ще тиняється довкола своєї жертви, "неначе лев ревучи", як каже апостол Петро, і всередині самої "фортеці". Природна схильність людини до зла дає йому змогу й надію вернутися назад. Він буде проникати у "фортецю" різними шпигунськими способами і намагатиметься влаштувати там свою агентуру. Словом, життя християнина — це суцільна боротьба. Ось чому, довершуючи обряд хрещення, священик помазує освяченою олією чоло майбутнього християнина: як атлетові перед боротьбою зміцнюють усе тіло масажем, так і новому християнинові треба набратися наснаги до двобою з дияволом — носієм зла і гріха. Від нового воїна Христового священик бере урочисте зобов'язання:
Чи зрікаєшся сатани і всіх діл його?
Відрікаюся!
Описана нами боротьба приводить до визволення. Ось чому хрещення — це велика радість. Хрещена людина перейшла з неволі диявола до свободи дітей Божих.
У церковних Богослужіннях хрещення часто порівнюється з виведенням євреїв із єгипетської неволі, а води Червоного моря становлять прообраз хрестильної води. За велінням Бога, який схотів зробити з євреїв свій вибраний народ, євреї вийшли з Єгипту, де фараон примушував їх до важких робіт і наказував убивати їхніх новонароджених дітей. Утікаючи з цієї країни пригнічення і смерті, вони чудесним способом перейшли води Червоного моря, які за ними знову зімкнулись і утворили непрохідну перешкоду між ними та військом фараона.
Слово "пасха", що означає "перехід", вказувало на звільнення як на перехід від одного життя до іншого. А, проте, це був тільки прообраз, що заповідав більш глибоке звільнення, яке мало бути здійснене вже не Мойсеєм в галузі матеріальної історії, а Христом в галузі духа.
Щоб показати перед усіма це внутрішнє визволення, новоохрещений у давнину протягом восьми днів носив білий одяг. Робилось це тому, що в Римській імперії тільки вільні люди, а не раби, мали право ходити в білому. Таким чином чудово виявлялось звільнення від зла та гріха, від духовної неволі під владою диявола. З цього часу досі залишився обряд обгортати новоохрещеного в білий одяг, т.зв. "крижмо".
4. Хрещення — вступ до родини "дітей Божих"
Хрещення дає нам "народження від Бога", отже, робить нас Його дітьми.
До цього моменту людина — лише представник природного людства, просто людина, створіння Бога, свого Володаря, тимчасовий гість на нашій планеті, тіло, породжене людиною — все. "Якщо хто не народиться від води і Духа (іншими словами - від води, освяченої, "оплодотвореної" Духом Святим з прикликаням Святої Трійці), той не може ввійти до Царства Божого", говорив Ісус.
Творячи знак хреста над очима, вухами священик наказує їм відкритися для сприйняття цього нового світу. Хрещена людина отримала віру.
Як сліпонароджений, несподівано одержавши зір, сприймає світ зовсім по-новому, так хрещений очима віри сприймає Бога і духовний світ, що раніше був для нього недоступним. І як своїми органами зору, слуху, дотику я переконуюся в існуванні матеріального світу, що мене оточує, так вірою я переконуюсь в існуванні Бога і всього, що Боже. Бог мені не чужий, недалекий і доступний, — я звертаюсь до Нього, як до Батька, і відчуваю глибокий сенс свого існування та свого призначення.
Нарешті, це нове життя являє собою вихідну точку життя вічного. Боже життя всередині нас подібне до зерна, що містить у зародку квітку і дерево з усією повнотою їх майбутнього розвитку. Від новоохрещеного до святого, до обранця неба існує безперервність божественного життя. Стосовно Бога, людина була раніше чимсь мертвим, позбавленим життя, немов камінь. Віднині хрещений народжений до нового життя, в ньому — насіння життя вічного; для Бога він живе божественним життям.
Тож нехай хрещений завжди зберігає цю близькість Бога, це життя "дитини Божої". Таке значення білого одягу, що його священик одягає на нього, нагадуючи йому про те, що він повинен незаплямованим донести його до Дня Суду, аби мати життя вічне. Таке ж значення має свічка, яку вручають хрещеникові (або ж його хрещеним батькам): вона — символ життя у вірі й вірності, а, разом з тим, символ того, що християнин повинен нести світло іншим та поширювати свою віру; в день Суду, коли закінчиться наше життя на землі, треба буде з цим збереженим світильником віри вийти назустріч Христові і в супроводі Його ввійти до Царства Небесного.
5. Хрещення — вступ до Церкви, до громади Народу Божого на землі.
Обряд впровадження до Христової Церкви, що відбувається після хрещення, являє собою і безпосередню реальність, і символ. Охрещений став живим членом великої християнської сім'ї, він — "дитина Церкви".
Справді, вся громада християн прийняла його як нового брата. Церква — це мати, що повсякчас породжує нових дітей: вона передає життя Христа, породжує людей до божественного життя.
Кожний член Христової Церкви повинен хоч раз на тиждень брати участь у спільному Богослужінні.
Яка велич, яке достоїнство — бути християнином! Як важливо, щоб кожен з нас усвідомив усе багатство, одержане при хрещенні!
Практичні зауваження стосовно Таїнства Хрещення.
1 ) Дійсне значення хрещення
Несвідомі люди, навіть з-поміж християн, вбачають у хрещенні лише свого роду магічний обряд, щось на зразок чаклунства, яке відбувається з допомогою таємних і незрозумілих формул.
У всьому обряді найбільшу увагу звертають на те, як немовля гримасує, як кричить, а потім засідають до гостини, яку, звичайно влаштовують з цього приводу.
Це свідчить про повне нерозуміння події, що відіграється в цей єдиний і урочистий момент існування людської особи, повне нерозуміння вирішального зобов'язання, яке приймає на себе людина, і відродження людської душі до нового і вічного життя.
2) Способи здійснення хрещення
В наглих випадках, щоб охрестити дитину чи дорослу особу, вистачить, коли маємо хоч трошки води і нею покропимо її, вимовляючи слова: "Хрещу тебе в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа", або "Хрещається раб Божий N в ім'я Отця, і Сина і Святого Духа".
Це може зробити навіть людина, яка сама не хрещена, якщо вона свідомо виступає при цьому від імені Церкви.
Хто-небудь може хрестити в наглих випадках, але, як правило, це Таїнство повинен здійснювати священик. Спрощеним способом хрещення з закликом Святої Трійці можна користуватися тільки тоді, коли немає іншої можливості.
Але, якщо таке хрещення вчинене, воно абсолютно дійсне: людина по-справжньому охрещена. Усі інші обряди, які супроводять цей основний акт, —другорядні.
3) Хресні батьки
Завдання хресного батька і хресної матері — представити хрещеника всій християнській громаді і поручитись за нього, коли йдеться про дорослу людину. А якщо мова йде про дитину, вони зобов'язуються стежити за її християнським вихованням. Вони ж, від імені дитини, складають урочисті обітниці, які дають під час хрещення.
Отже, це не проста формальність і не справа почесті чи ввічливості. Обов'язок хрещеного батька і хрещеної матері не в тому, щоб розбещувати свого хрещеника всілякими подарунками, а в тому, аби служити йому прикладом християнського життя та й, при потребі, замінити рідних батьків, якщо вони не виконують свого обов'язку виховувати його по-християнськи.
Тому на хрещених батьків треба вибирати осіб, по-перше, хрещених, а, при тому, добрих християн. Зрозуміло, що людина, яка порвала з Церквою чи просто відійшла від неї та веде невідповідний спосіб життя, для цієї мети не годиться. Бажано теж не вибирати людей надто старих, які, можливо, не будуть спроможними активно виконувати свої обов'язки, коли їх хрещеник стане підростати.
Заперечення "Насилують свободу маленьких дітей" і відповідь на нього кажуть іноді: "Звідкіля беруть право зобов'язуватися перед християнством за несвідому ще дитину? Чи не краще діждатись її повноліття, щоб сама з повною відповідальністю прийняла рішення? І що варте таке зобов'язання, складене від імені дитини, яка його не усвідомлює?"
Відповідь: Дитина належить насамперед Богові, а вже потім — сама собі. Бог доручив її батькам для того, аби зробити з неї християнина. Обов'язок батьків — скерувати дитину на шлях єдиної істини. Батькам належить виховувати дітей так, щоб вони, коли стануть дорослими і свідомими, самі сказали "так" і підтвердили зобов'язання, прийняті за них під час хрещення. Якщо діти виросли в справді християнській атмосфері, якщо вони почули, як добре з Богом жити, то вони і при повній свідомості визначать напрямок свого життя. І не можна також сказати, що їхнє рішення не буде цілком свобідним, бо ж вони живуть серед світу й не можуть не знати його спокус.
1. Миропомазання і П'ятдесятниця
2. Миропомазаний — це християнин, утверджений у духовному житті
3. Миропомазаний — активний член народу Божого
4. Багатозначні слова і дії при миропомазанні
1. Миропомазання і П'ятдесятниця
Щоб зрозуміти Таїнство Миропомазання, треба згадати, чим була в час виникнення Церкви П'ятдесятниця.
На сороковий день після свого Воскресіння Ісус зібрав усіх апостолів у Єрусалимі й дав їм останні настанови перед тим, як залишити землю. Оскільки вони не мали ще досить сили, ні знання, щоб почати свою місію, їм довелось ще десять днів чекати серед молитви приходу Духа Божого, який принесе їм світло розуму та загартує їхні серця вогнем любові й палкого прагнення приходу на землю Царства Небесного. Десятого дня, пролунав неначе удар грому. Здригнувся дім, у якому перебували апостоли. Стовп вогню спустився з неба і розділився на вогняні язики над кожним апостолом. Це —обіцяне Ісусом Христом зішестя Святого Духа Божого на розум і серце апостолів.
Юрба прочан, що прибули до Єрусалима на свята, збіглася до цього дому. Апостоли тоді вийшли й почали говорити про Христа з таким запалом, упевненістю і твердістю, що це справило величезне враження на зібраних із різних країн людей. Багато з них починає вірити в Ісуса, чудесним способом чуючи про Нього, кожен своєю рідною мовою, проповідь св. Петра, який говорив від імені всіх апостолів:
— Ісус Назаретянин, що вчинив стільки чудес... Ісус, якого ви розп'яли на хресті - а вбили руками поган, Бог Його воскресив!.. Він — Господь! Він — Христос!
Миропомазання — це П'ятдесятниця для кожного окремого християнина, що вже охрещений.
Звичайно, людина, яка стала християнином через хрещення, знаходиться під дією Духа Божого; а Святий Дух лине, куди схоче і коли захоче; він свобідно роздає своє натхнення і може викликати в душах найбільш несподівані перевороти. Але звичайний і достеменно активний засіб, яким Святий Дух виявляє свій впли на душі хрещених людей, — це Таїнство Миропомазання.
2. Миропомазаний — це християнин, утверджений у духовному житті
У Західній Церкві миропомазання так і називають «конфірмацією», тобто утвердженням, зміцненням. Буває, що людина вірить у що-небудь, але не дуже твердо й, зокрема, не служить активно тому, в що вірить.
Апостоли вірили у воскреслого Христа: Він з'являвся їм, розмовляв з ними, навіть їв разом з ними. Але вони були несміливими, боязкими, їх лякала думка про те, що настане день, коли муситимуть свідчити про Його воскресіння перед судом Його ворогів. Потрібна була П'ятдесятниця, потрібне було зішестя на них Святого Духа, щоб їх підготовлене вже серце повністю завоювати і сповнити рішучістю. Нічого нового Святий Дух їх не навчив. Але Він зробив із них непохитних борців. Цього ж дня, не гаючи часу, вони виявили себе учнями Христа з такою сміливістю й енергією, до якої досі самі себе не вважали здатними, і стали поширювати Христове світло по всьому світу.
Так і при Тайні Миропомазання на християнина, що вже одержав хрещення, спливає сила Духа Святого, який зміцнює його на шляхах віри і збільшує його здатність свідчити про правду у своєму середовищі; людина знаходить у своєму нутрі більше сил для поборення людських пересудів, знаходить силу з гідністю нести свою віру та виступати як активний член Церкви.
3. Миропомазаний — активний член народу Божого
П'ятдесятниця була початком виникнення нового народу Божого, тобто Церкви, суспільства послідовників Христа. До тієї хвилини Христос мав своїх шанувальників і друзів, але з цього часу існує новий народ —народ християнський, наділений своїм особливим ладом і певними установами.
П'ятдесятниця зв'язана з далекими споминами минулого, з тим днем, коли Він на горі Синайській одержав закон від Бога. Мойсей визволив євреїв, своїх братів по крові, з єгипетської неволі, І але євреї залишалися ще неорганізованою юрбою втікачів, що складалася з окремих гуртів. Біля Синаю їм запропоновано спільний для всіх лад, єдиний закон. Таким чином, вони стали народом Божим.
Отже, якщо християнське хрещення є продовженням пасхального визволення, принесеного Христом, то миропомазання є продовженням П'ятдесятниці, яка стала початком Церкви.
Існує, таким чином, безперервність ходу основної релігійної історії світу, але Ісус Христос підіймає її на якісно вищий ступінь. Раніше був лише закон, сукупність заповідей, що являла собою Високий ідеал, але й викликала небезпеку формального тлумачення, що вбиває дух; після Христа з'явлилося щось значно більше: всеперемагаюче діяння Духа, різноманітне, як саме життя, і спрямоване у майбутнє.
Сам Святий Дух діє в серцях миропомазаних християн. У житті Народу християнського це одержує найрізноманітніші виявлення.
Ревність, що характеризувала апостолів від дня П'ятдесятниці, їх місіонерський запал, їх гідна подиву здатність пристосовуватись до найрізноманітніших умов життя в будь-якому середовищі — єврейському чи поганському, варварському чи культурному — усе це в усій своїй різноманітності триває до сьогодні в лоні Церкви серед народу Божого. Звідси й різноманітність місіонерської діяльності, і здатність активних християн не розгублюватися в найрізноманітніших умовах; а на вищих ступенях церковного життя Дух Святий надихає Пап і єпископів на написання їх повчальних послань і вказівок. Бо ж на всіх ступенях Дух животворить, свобідно розподіляючи свої дари в душах миропомазаних християн: монахів, людей одружених, учених і найпростіших, дорослих і молодих, студентів, селян чи моряків.
Тільки не потрібно ніколи ображати Святого Духа, розлитого в серцях, критикуючи в інших людях ті різноманітні призначення, які Він їм дає. Усе це Він, один і той самий Дух, діє в них різними шляхами, досягаючи, таким чином, усієї різноманітності, що служить для загальної гармонії цілого.
Християнин, що одержав миропомазання, — це активний член Народу Божого.
4. Багатозначні слова і дії при миропомазанні
На Синаї прообраз П'ятдесятниці з'явився серед громів та блискавок. На зборі апостолів П'ятдесятниця супроводилась шумом з неба, немов проносився сильний вітер і вогняними язиками осідав над кожним із них. Значення цього було ясне: Святий Дух, наче буря, повіяв у серцях людей Божих і показував цими вогняними язиками, що апостоли зобов'язані поширювати Слово Боже та сповіщати світові Добру Вістку про спасіння. За кілька хвилин уже могли порозумітися з усіма чужинцями, що з різних країн зібралися в Єрусалимі на свято. Кожен чув їх промови своєю рідною мовою чи на своєму говорі. Це чудо, єдине в своєму роді в історії, означало, що Дух Святий зійшов на апостолів і доручає їм проповідь Євангелія по всьому світу.
Миропомазання не супроводиться такими чудами, а проте воно є повторенням П'ятдесятниці в душі кожного християнина.
У обряді, через який відбувається миропомазання, різні дії і слова пояснюють, що таке дар Духа Святого.
1) Помазання миром, тобто особливою сумішшю рослинних олійків, являє собою священнодію, що походить з дуже давніх часів. Воно означає, що людина освячується, підноситься до високого, почесного становища.
В єврейському народі царів, священиків і пророків називали "помазанниками Господніми", тобто людьми, що одержали священне помазання. Як олія проникає в тіло, так Дух Божий
приникав у душі тих людей, що мали керувати народом Божим, Зокрема Месію, якого очікував Ізраїль, називали "помазанником Господнім". Єврейське слово "Месія", перекладене грецькою словом "Христос", означає, власне, "помазаний". Справді, Христос, Син Божий, був, як ніхто інший, проникнутий Духом Божим, бо мав у собі всю повноту Божества. Помазання земною олією нічого б Йому не додало.
Для довершення Таїнства, під час якого Святий Дух реально "проникає" в християнина для його зміцнення у вірі, Церква користується особливою запашною сумішшю, що складається з оливкової олії та пахучої мазі, яку освячує єпископ у визначені дні. Це і є "миро". Запашна мазь символізує радість. Люди взагалі користуються пахощами, парфумами, коли хочуть виявити радісний святковий настрій. Але ж яка радість може бути більшою від тієї, яку відчуває людина, коли знає, що її животворить Дух Божий, Котрий живе в ній, немов у храмі? Цей милий запах означає також, що християнин своїм життям повинен поширювати довкола себе, так би мовити, "запах" правди, зачерпнутої з божественних глибин.
2) Знак хреста на чолі
Помазання миром робиться у виді хреста на чолі. Це незгладна печать приналежності Богові.
Знак хреста говорить і про те, що вірність миропомазаного християнина може доходити до мучеництва. Він — потенційний кандидат на мучеництво вже тому, що з учнями не завжди поводяться краще, як з учителем.
Мета Літургії, як і кожної релігійної дії — ставити людей у зв'язок з Божеством (саме слово "релігія" походить від латинського слова "релігаре" — зв'язувати).
Літургія, або Служба Божа (від грецького "лейтургія" — спільна служба) — це участь вірних у жертві Ісуса Христа. Літургію неможливо зрозуміти, якщо не мати на увазі її походження та її виникнення.
Напередодні своєї смерті, під кінець пасхальної вечері, Христос переломив хліб, кажучи: "Це Тіло Моє, що за вас ламається...", а потім поблагословив вино, кажучи: "Це Кров Моя, що за вас проливається..." Від цієї хвилини Христос сам став жертвою, принесеною Отцю, і закликав апостолів спожити це Тіло і Кров, щоб таким чином взяти участь у Його жертвоприношенні.
Якби Христос цим обмежився, то тільки самі апостоли, які були присутні на Тайній Вечері, одержали б змогу приєднатися в такій формі до жертви на Голгофі, що примирила людство з Богом і становить найвищу точку всесвітньої історії.
Але Христос у цей вечір зробив свою Голгофську жертву доступною всім людям у всіх країнах і у всі часи. Він хотів у цьому своєму стані "умертвлюваної жертви" переноситися і в інші місця шляхом нечуваного й неймовірного, найбільшого з усіх чудес чуда. Він попередив свою криваву жертву на Голгофі і спершу приніс себе в безкровну жертву поділом хліба й вина, що стали Його Тілом і Кров'ю. Використання хліба й вина має ту перевагу, що воно доступне всім людям і дозволяє їм з'єднуватися з жертвою, приймаючи її на поживу в невідразливій формі. Таким чином! Літургія стала для всіх християн засобом, який дає змогу брати участь у жертві Христа і додавати до неї своє власне жертвоприношення. Іншими словами, Літургія — це актуалізація спасіння у часі і просторі.
Поясненням могло б служити одне, дуже далеке порівняння: промовець чи співак, що виступає по радіо, говорить або співає один раз і в одному місці, а люди в усьому світі можуть з допомогою радіоприймача сприймати його слова та реагувати на його почування. А якщо ці виступи зафіксувати на платівці чи зробити фільм, то і в наступні роки зможемо слухати чи бачити цього артиста.
Це дуже грубе порівняння з Літургією, яка є свого роду "приймачем", що дозволяє нам після двадцяти століть і в будь-якому місці земної кулі включитися в дію Христа, який приносить себе в жертву. Духовна реальність іще куди більше гідна подиву... А, проте, це порівняння дозволяє нам хоч здалека відчути, якою любов'ю було переповнене серце Христа, коли Він установив Літургію, дивний, не обмежений ні часом, ані простором засіб, що дає нам Його присутність скрізь, де лише є священик, причому Його присутність саме в Його жертовному подвигу.
Справді, Христос, тепер уже прославлений, завжди залишається з нами як жертва; рани від Його мук, що залишились на Його воскреслому тілі, є доказом того, що Отець прийняв Його жертву: внутрішньо Христос продовжує бути жертвою за людей, якою Він був на прощальній Тайній Вечері перед своїми страстями.
"Це творіть на спомин про мене..." Тими словами Христос доручив Церкві в особі апостолів продовжувати у віках Його покутну жертву за гріхи людства і доручив роздавати Його самого на поживу людям, щоб вони, найтіснішим способом з'єднуючись з Ним, вступали в єднання з Богом.
Реальна присутність. Як може Син Божий знаходитися в шматкові хліба та кількох краплях вина?
На Літургії Ісус Христос направду реально присутній на престолі, і ця присутність наперед була заповіджена. Вже за свого земного життя Христос обіцяв дати себе на поживу людям і навчав, що Його учням конче треба їсти Його Тіло і пити Його Кров: "Якщо не будете їсти Мого Тіла і пити Моєї Крові, не матимете життя вічного".
Ці слова спонукали до ряду невдоволених заперечень: "Як може ця людина дати нам їсти своє тіло? Його мова не має сенсу".
Навіть деякі учні покинули Його тоді. А Христос декілька разів повторив свою заяву. Він дав зрозуміти, що говорить у прямому, а не в переносному значенні. Він не говорив: "Сприймайте мою науку, живіться нею, як хлібом... Слухайте мене і заспокоюйте спрагу моїми словами..." Зовсім ні. Мова була не про символи, а про реальність. На поживу запропоновано саме Його Тіло і Кров. Хоча декому це здавалося безглуздям. Нехай навіть дехто відходить, киваючи головою... Важливим є одне: вірити Синові Божому, любов якого до людей може декому з мудреців цього світу здаватися божевіллям.
Ця присутність реальна. Можна, звичайно, зіткнутися з Богом, з'їдаючи шматок звичайного хліба, чи милуючись запахом квітки, або, як учені, вдумуючись у таємниці світобудови. Справді, Бог є всюди. Він — у всьому. Але в хлібі й вині, які перетворились у Тіло і Кров Боголюдини, Він перебуває цілком особливо діючим способом. Дуже таємна ця реальна присутність Христа в Літургії, коли священик перетворює хліб і вино. Проте треба вірити словам Христа: "Це Тіло Моє, що за вас ламається... Це Кров Моя, що за вас проливається..." Немає нічого, що дозволяло б нам розуміти ці слова в переносному чи символічному значенні.
Як духовна сутність. Цю наявність ми не можемо сприймати своїми тілесними чуттями так само, як не можемо з їх допомогою сприймати наявність душі в тілі, знання — в мозку. Реальну присутність Христа у хлібі й вині (що церковною мовою має назву Євхаристії) можна порівняти, хоч і дуже приблизно, з присутністю душі в тілі. Це дозволяє зрозуміти, що, споживаючи тіло Христове, ми не знищуємо його, але наша душа з'єднується з ним особливо тісним способом.
Інколи запитують: "Як може Христос в один і той же час бути присутнім у силі-силенній Святих Дарів на всьому світі?" Але ми знаємо, що Він присутній так, як можуть бути присутні духи. Дух повністю присутній у кожній частині тіла, в якому він живе. Людина, говорячи по радіо, може в певному значенні бути присутньою одночасно для всіх людей, які п слухають по всьому світі, з допомогою радіоприймачів.
Під видом хліба й вина. Можна скористатись ще деякими іншими порівняннями. Хоча вони дуже далекі, та все ж таки дають певне уявлення про те, як Христос може бути присутнім під виглядом хліба й вина. Справді, після перетворення, ні хліба, ані вина більше немає: залишається тільки їх подоба. Те, що ми бачимо, що сприймаємо смаком, чого торкаємось язиком, здається нам хлібом і вином, але, насправді, це вже не те. Так і деякі речовини, наприклад, бензин або каучук, здаються подібними й наділеними однаковими властивостями, незалежно від того, чи вони природні, чи штучні, але, по суті, — це зовсім не те саме.
Взагалі треба вміти завжди відрізнити видимість від сутності. Наша особа, наша, так би мовити, "сутність" залишається тією ж самою протягом всього нашого життя, хоча наша "видимість" (обличчя, зріст і т. д.) міняється. В Євхаристії відбувається протилежне: сутність змінюється, але видимість залишається незмінною.
Матеріально невловиме. Дехто хотів би, щоб було можливим виявити з допомогою мікроскопа або будь-яких інших фізичних чи хімічних засобів, перетворення хліба й вина в Євхаристії. У цьому виявляється повне нерозуміння суті справи. Матеріальні інструменти здатні схоплювати тільки матеріальні властивості речей. Наприклад, вивчаючи такими засобами мозок, чи можна виявити його геніальність?
... але безсумнівне в світлі віри у Христа.
Отже, вірмо Богові і слову Христа. У світі є багато ще інших таємниць, які залишаються для нас недоступними, а для Бога немає нічого неможливого. Віруюча людина розуміє, що можливе тільки одне з двох: або, поклоняючись цьому хлібові і споживаючи його, вона виконує нісенітну дію, і тоді немає ніякого смислу ні в чому, або чинить свідомо, розумно, йдучи за словом Христа... і тоді тут сам Бог.
При літургійній жертві християни приносять Богові власне своє життя.
Найістотніший у Літургії той момент, коли священик, замінюючи Христа і продовжуючи Його, повторює над хлібом і вином Його слова: "Це — Тіло Моє... це — Кров Моя". Усе інше в Літургії — обряди, молитви, читання, співи —стільки оправою, яка допомагає виділити й виявити незмірне багатство, що міститься в акті Перевтілення. У цей момент присутній Христос приносить себе в жертву своєму Отцю. Він продовжує своє Голгофтське жертвоприношення. Але разом із собою Він і нас приносить Отцеві. Це тому, що ми невіддільні від Нього: Він — голова великого тіла — Церкви, в якому ми — члени.
Христос сказав: "Тіло Моє направду є поживою... Кров Моя направду є напоєм... Якщо не будете їсти Тіла Мого і пити Крові Моєї, не матимете життя вічного". Причащаючись з Тіла і Крові Христової, християнин живе божественним життя, "вростає в Христа". У силу цього апостол Павло міг сказати: "Вже не я живу, а живе в мені Христос". Ось чому Церква підкреслює необхідність приступати до святого Причастя. Кожний християнин повинен хоч раз у рік перед Великоднем причащатися. Але це мінімальна вимога, недостатня для того, аби вберегти людину від втрати її духовних сил. Бажано, щоб це Святе Таїнство християни приймали якнайчастіше.
2. Сучасна людина втратила відчуття гріховності
3. Христос дав своїй Церкві владу відпускати гріхи
4. Сповідь — зустріч Ісуса Христа з грішником
Скажемо зрозуміло й рішуче: люди грішні. Стверджувати, що дитина невинна, — неправильно, бо ж їй притаманні погані нахили. Не слід змішувати щирість з невинністю. Невинність — це не вихідна, а кінцева точка. Життя — це повсякчасний вибір, і треба відректися від давнього Адама та довіритись благодаті, щоб стати чистим. Християнин усвідомлює свою гріховність і співучасть у злі. Він визнає, коли в світі погано, то це, в якійсь мірі, і з його вини.
Дуже багато людей, які належать до різних партій і спеціальних чи міжнародних груп, повстають проти зла, несправедливості, війни. Деякі з них вважають, що не мають нічого спільного зі злом, і вписують у життя прекрасні сторінки. Критика їхня стосується більше способів, які вони застосовували, і які привели до успіху чи провалу. Цим справа й закінчується. А християни знають, що треба боротися насамперед з внутрішнім злом, яке криється в серці кожної людини. Вони читають Євангеліє і знають, що досконалість — це постійне визволення і подвиг, невпинне відродження і переродження.
Немає такої чистої душі, яка б не підпала спокусі великого гріха, як також немає грішної душі, котра не відчувала б інколи благородних поривів. Ніхто не може твердити, що завжди був і буде чистою людиною, Ніхто й ніколи не знаходиться в стані повного виправдання, і навіть ті, які не знають, що чинять, потребують прощення Христа; "Боже мій, прости їм, бо не знають, що творять", — говорив Христос з хреста. Неуцтво в релігійних справах не може бути основою для вибачення за порушення очевидного природного закону.
2. Сучасна людина втратила відчуття гріховності
У наш час світ утратив відчуття гріховності. Це причина того, що прекрасні почини до побудови кращого світу залишаються даремними, наштовхуються на егоїзм, прихований у душі кожної людини, Він увійде і в суспільство, Слід згадати заклики відданих Богові людей: "Нехай відмовиться від гріха свого людина нечестива серцем..." "Покайтеся, наверніться!.." — закликав Іван Христитель. "Якщо не покаєтесь, усі загинете", — сказав Христос. "Христові належало страждати і воскреснути, — пояснював Ісус, ідучи до Емауса, — і в ім'я Його буде проповідуватись покаяння для відпущення гріхів..." "Ми багато грішимо", — говорить апостол Яків. "Якщо говоримо, що не маємо гріха, то самі себе обманюємо", — каже апостол Іван. "Христос навчає нас, — говорить апостол Павло, — відкинути давню людину з її спокусливими похотями й одягтись у нову людину, праведну і святу". Треба навчити світ повторювати слова блудного сина: "Отче, я згрішив перед небом і перед Тобою", а також слова пророка Давида: "Обмий мене з неправості моєї і від гріха мого очисти мене... Серце чисте збудуй у мені і дух правий..."
Що таке гріх? Гріх— це бунт проти Бога, противлення законові Бога, це знак браку любові. Гріх не поменшує величі Бога, але завдає шкоду Його славі, бо ж Він створив людину, що має бути вінцем творіння, а людина сама себе спотворює гріхом і порушує діло Боже, намагаючись побудувати світ за власною химерою.
Гріх смертельний і гріх, який прощається.
Смертельний гріх—це повне відмовлення Богові в любові, це відкинення Бога; людина повністю відтинає себе від Нього. Грішник стає мертвою людиною, сухою гілкою, до якої божеська животворна сила більше не проникає.
Коли ж людина частково піддається егоїзмові, але не перестає любити Бога понад усе, як мати, що, розсердившись на свою дитину, не перестає її любити, — то це гріх поверхневий, немов не дуже небезпечна хвороба, яку сам організм може пересилити якраз силою захованої в ньому любові, але яка швидше виліковується, якщо звернутись за допомогою до лікаря.
3. Христос дав своїй Церкві владу відпускати гріхи
Гріх став причиною існування пекла. Але гріх був також причиною хреста, тобто приходу Спасителя, який прощає гріхи.
За час свого земного життя Христос часто зустрічав грішників: Марію Магдалину, перелюбну жінку, розбійника на Голгофті та безліч інших. Христос прийшов, щоб звільнити людей від їхніх гріхів, від зла, що криється в серці людини, від духовної рани, яку одержали нащадки збунтованого проти Бога Адама.
А Христос і надалі живе в своїй Церкві і далі зустрічає грішників. І ми у кожній Святій Тайні зустрічаємося з Ним. Християнин, що став членом Церкви, дає йому засіб знову примиритися з Ним і вийти зі свого жалюгідного стану через Тайну Покаяння, в якій Боже милосердя схиляється надлюдською неміччю.
Ісус Христос передав своїм апостолам владу прощати гріхи, кажучи: "Прийміть Духа Святого... кому ви відпустите гріхи, тому відпустяться, кому не відпустите, — будуть зв'язані".
Так Ісус Христос передав апостолам, а після них пастирям духовним владу робити висновки про гріхи. Звідси і Таїнство Покаяння — сповідь, яку Церква застосовує в різних формах від самого початку свого існування.
4. Сповідь — зустріч Ісуса Христа з грішником
Щоб правильно розуміти значення сповіді, цієї зустрічі грішника з Богом, треба пам'ятати, що сповідь — це насамперед пошук зцілення, духовного лікування. Правда — це свого роду суд, де священик оголошує присуд — відпускає або не відпускає гріхи; але цей його присуд — лікарство, а відпущення — знак, що починається одужання. Священик — це швидше лікар, аніж суддя, бо грішник — це людина хвора, хвороба її полягає в тому, що внаслідок своєї примхи, фантазії, егоїстичних бажань противиться волі Божій, хоче жити по-своєму, не турбуючись тим, якою задумав її Бог при народженні. Розуміється, що для виздоровлення хворий грішник повинен докласти свої зусилля та допомогти лікареві - священику.
У зв'язку з цим у Таїнстві Покаяння є три основні моменти:
Жаль за гріхи, або каяття,
Визнання гріхів, або сповідь.
Покута за гріхи, або "відшкодування".
Треба, щоб людина усвідомила свою важку недугу, своє відступлення від Бога, і всім серцем прийшла до покаяння. Воля до зцілення — ось головне. Таким чином, ще навіть до формального відпущення гріхів, якщо тільки грішник усім серцем його прагне, зв'язок з Богом відновлюється, і Божа сила знову відживлює омертвілий член, тобто розкаяну людину.
Дрібні гріхи становлять перешкоду для повноти життя християнина, як хвороба гілки перешкоджає цвітінню і негативно впливає на кількість і якість плодів. Христос не досягає своєї повної міри в душі людини. Грішник мусить перестати миритися зі своєю хворобою, мусить зазнати каяття і постановити змінити своє життя.
Відпущення гріхів не діє автоматично, бо тільки розкаяння, скруха серця є ключем до душі. Усе інше — безсиле і недійсне. Тому, якщо немає змоги сповідатися, то щирого каяття з глибини душі досить, аби примирити грішника з Богом.
Людина, що згрішила, повинна хотіти сповіді, але від самого моменту щирого й глибокого розкаяння гріхи її прощені.
У цій зустрічі грішника з Богом, у Таїнстві Покаяння, Бог не лише прощає щирому серцю, відданому боротьбі проти зла і гріха, але й дає надмір сили й волі. От чому часта сповідь так потрібна душі, яка по-справжньому любить Бога.
Сповідь і відпущення. Як тільки душа відчинилася завдяки розкаянню, успіх "лікування" запевнений. Але грішник повинен розкрити свої рани. Конче потрібно, щоб людина перевірила своє сумління, глибоко проаналізувала свій спосіб життя. Не досить
перевіряти себе за трафаретним списком гріхів. Треба спитати себе, чи пам'ятала вона про Бога, чи не згрішила проти слави Божої і заповідей Його, а тоді розглянути свої відхилення від призначеного їй Богом шляху: чи діяла вона відповідно до свого положення в житті, як це є обов'язком батька, матері, сина чи дочки, людини, що дає працю, робітників і т. д.
Це питання відповідальності родинної, професійної, громадської. Не треба забувати, що гріхи проти чистоти приковують душу до матеріальних і чуттєвих утіх і, затоплюючи її в темряву, гасять у ній духовні пориви, а соціальні занедбання і неправди так само обтяжують душу, підриваючи її живучість і заважаючи зростанню містичного тіла Церкви.
У випадках, коли грішник не виявляє бажання виправити своє життя, священик може відмовити йому у відпущенні гріхів, тому що хворий не виявляє внутрішньої схильності, необхідної для зцілення.
Відпущення гріхів повністю очищує душу людини, що покаялась у своїх гріхах. Можна сказати, що відпущення немов змиває записані на душі гріхи та оновлює внутрішньо людину. На відміну від людей, які можуть пробачити, але не забувають чужих провин, Бог бачить нас після сповіді зовсім чистими від гріха. Ми можемо писати нову, чисту сторінку життя так, наче й зовсім не грішили від самого хрищення.
Священик, що відпускає гріхи, є не тільки представником Христа. Він також представник Церкви, тобто громади християн.
Кожний гріх — це зневага і Бога, і громади християн, навіть гріх думкою чи бажанням. Коли один із членів Церкви охолоджується в благодаті й любові Бога, то це знижує рівень усього цілого згідно з законом людської солідарності. Ось чому у молитві "Сповідаюся Богові...", яку відмовляємо на сповіді, грішник, усе одно, чи він Папа, єпископ, чи звичайний вірний, викриває себе не лише перед Богом, а й перед усім збором братів у Христі: "Мій гріх... я винен..." Таким чином, Тайна Покаяння не обмежується особистим виміром примирення душі з Богом. У Церкві є й суспільний вимір, про який не слід забувати.
Надолуження, або покута за гріхи. Кожен знає, що зневага чи кривда вимагає відшкодування, і люди вимагають його від тих; хто завдав їм шкоду. Порушення доброго імені чи особистої власності іншої людини вимагає відшкодування судового и морального. А стосовно Бога людина вважає, що одержати прощення легко.
"Епітимія", тобто покута, яку накладає священик, далеко не пропорційна шкоді, завданій славі Божій і життю Церкви. Це тільки знак, що означає переворот у душі грішника і початок його поправи.
Обов'язок покаяння не вичерпується невеличкою "епітимією" після сповіді, Існують три способи загладити свій гріх: піст, милостиня й молитва, про що сам Христос часто говорив.
А є ще й інші способи відпокутування за гріх, які займають значне місце в житті: це ті життєві труднощі й нещастя, яких не бракує, і які є найпевнішим способом виправлення. Ми їх не вибираємо, їх можна тільки прийняти. Вони становлять справжнє відшкодування за гріх. Це наші несподівані вчителі, яких Бог нам дає; нам доводиться відмовитись від своїх ідей, симпатій, від свого спокою, розкошів, вигод, мрій, доводиться терпіти нужду, розлуку, зраду...
Сьогодні переживаємо тривогу, важку працю, завтра —хворобу, смерть... Цього не можна уникнути . Наше діло — покірно прийняти Божу волю. Це найпевніший шлях очищення, відплата за наші провини, за гріхи, допущені нами перед Богом. Таку кару треба приймати в дусі єдності з Страстями Христовими, які принесли нам прощення й мир.
Заперечення: Декому сповідь здається неприйнятною, бо вона начебто протиприродна. Інші вважають, що її вигадали священики, і що вистачить сповідатися перед Богом, аби одержати прощення. А дехто думає, що сповідь принизлива, бо доводиться стати навколішки перед священиком, який теж є грішною людиною, може й більш грішною від того, хто стоїть перед ним...